Нарешті, втомившись від напруги, він одягнувся і викликав таксі.
— Вам навіщо на цвинтар у такий час? — поцікавився водій.
— Я що, звітувати маю? — огризнувся Арсен. — Якщо боїшся, можеш відмовитися від замовлення.
— Та годі, дурниці. Поїхали, якщо треба, — змирився шофер.
Довізши клієнта до центрального входу, таксист пригальмував.
— Ну, якщо що, я тут постою, — пообіцяв він Арсену, коли той попрямував углиб цвинтаря на негнучких ногах.
Могилу він знайшов доволі швидко. Місце було ще не сильно забудоване пам’ятниками, тож у тиші ночі одразу чувся шум річки. Підсвітивши свіжий горбик ліхтариком, він переконався, що земля на ньому не потривожена. Це його трохи заспокоїло. Та ні ж бо, це все йому здалося. Ну, справді, не могла ж покійниця вибратися звідти, щоб написати йому повідомлення.
Тут його ліхтарик ковзнув сусідньою ділянкою, і серце ледь не вистрибнуло з грудей. Біля самого краю цвинтаря, прямо біля обриву над річкою, зяяла щойно викопана могила. Тремтячи від страху, він посвітив усередину й побачив там дві лопати, що лежали одна на одній хрест-навхрест.
— Так спеціально роблять, щоб ця могила за ніч нікого іншого не забрала, — почув він за собою знайомий голос і обернувся.
Прямо за його спиною стояла його дружина в білій довгій сорочці-балахоні, з темними колами навколо очей і розпущеним волоссям.
— Еля… — забурмотів він, відступаючи назад. — Як я радий, що ти жива!
— Брешеш, негіднику, — усміхнулася она.
І Арсен із жахом побачив, що в неї замість зубів стирчать вовчі ікла.
— Іди, іди туди. Це твоє місце з видом на річку, а моє — з видом на твою могилу.
Арсен затремтів усім тілом, оступився й ледь не впав у вириту яму. Жінка в білому балахоні розреготалася:
— Ах, як шкода, що тебе не бачить твоя коханка. Хоча я ж можу тебе зафільмувати.
Вона витягла зі складок балахона смартфон, увімкнула відеозйомку і зняла переляканого чоловіка, який зігнувся від жаху. Потім відправила відео на його телефон.
— Ну, відправляй ролик своїй Олесі, — скомандувала она, загрозливо насуваючись на Арсена…
