«Та гори воно все синім полум’ям, — думав він. — Поїду до матері, займуся хоч налагодженням комп’ютерів, а сюди більше ні ногою».
Еліна повернулася додому. У квартирі, де вона не була більше місяця, витав запах чужих парфумів. Але вона вже не відчувала ні ревнощів, ні образи. Побачивши свого чоловіка переляканим і жалюгідним, в одну хвилину втратила до нього повагу. Та й те, що він шепотів їй на вухо, думаючи, що вона нічого не чує, перекреслило всі колишні почуття.
Еля взялася потихеньку наводити лад: провітрювати кімнати, перепирати скатертини й покривала. Раптом пролунав дзвінок у двері. Витерши руки об фартух, Еля відчинила й ахнула. На порозі стояв Антон із букетом у руках.
— Доброго ранку, сусідко, повернулася нарешті, — із хвилюванням у голосі промовив він. — А я так боявся, що нашу аферу викриють.
— Ох, Антоне, я сама ледь не померла від страху на тому цвинтарі. Хоча поліцейські були поруч, але все одно — темінь, хрести, тіні всякі… Але тепер усе позаду. Починаю нове життя.
— Ну що ж, бажаю тобі щастя, — зітхнув сусід і зібрався йти.
Вона подивилася на нього зі здивуванням.
— А ти хіба не залишишся? Думала, посидимо, відзначимо моє чудове воскресіння.
— Та я б із радістю, але мене запросили на виставку до Німеччини. Потрібно збиратися.
— Тобто твоя пропозиція руки та серця вже не актуальна? — сумно посміхнулася Еля.
Він посміхнувся:..
