Її батько ніколи не розмахував грошима і не нагадував щодня, що він усіх годує. Олексій нагадував.
— Якби не я, ти б на свою зарплату сиділа на хлібі й воді, — повторював він майже щоразу, коли був незадоволений.
Тоді Ірина згадувала інше життя — до заміжжя. Ту світлу простору квартиру в центрі, де вони жили з батьками. Її тато, Микола Іванович, був тихою і дуже спостережливою людиною.
Ніколи не скаржився, але багато бачив і розумів. Після складної операції, за два роки до своєї смерті, він покликав доньку на кухню, коли матері не було вдома. Тоді він дістав конверт і маленьку картку.
— Візьми, — сказав він спокійно, ніби говорив про щось буденне. — Це про всяк випадок. Картка на твоє ім’я. Пін-код тут же. Не світи нею, не витрачай на дурниці. Просто нехай буде.
Ірина тоді махнула рукою, навіть трохи посміхнулася, ніби батько жартує.
— Тату, навіщо? У мене ж є зарплата.
Їй здавалося, що вона вже доросла і самостійна, а татові перестраховки — це просто звичка людини, яка багато пережила. Але він подивився не сердито, а якось сумно, хоча погляд залишався твердим.
— Зарплата зарплатою, доню, — сказав він спокійно. — А це на чорний день. Якщо коли-небудь щось трапиться, не йди ні до кого за порадою. Просто візьми цю картку і сходи до банку.
Тон був таким, що Ірина навіть не стала сперечатися. Вона взяла конверт, але вже за кілька днів він опинився глибоко на полиці шафи, там, де лежать старі светри, які шкода викинути, але ніхто давно не носить. Життя закрутилося: робота, клопоти, швидке весілля, переїзди. Картка забулася, як забуваються дрібниці, які вважаєш непотрібними.
А потім усе пішло інакше. Батько помер восени. Тихо, без довгих прощань, немов просто втомився.
Мати не витримала самотності й пішла за ним через два роки. Ірині залишилася їхня квартира, але жити там з Олексієм вони навіть не пробували.
— Старий фонд, — відмахувався він, осмаючи стіни так, немов вони були покриті іржею. — Центр престижний, але будинок аварійний, сусіди без кінця лаються. Давай продамо. Візьмемо меншу, але новішу. І кредит оформимо, і буде нормальна квартира.
Ірина тоді не хотіла ні з ким сперечатися. Вона переживала втрату матері, працювала майже без вихідних, тому дозволила собі розслабитися і довіритися чоловікові.
Олексій з головою пішов у процес. Банки, нотаріуси, якісь зустрічі. Лише підсовував їй папери.
— Тут підпиши, тут я сам усе залагоджу.
Вона ставила підписи, не вдумуючись. Так вони й опинилися у невеликій двокімнатній квартирі на околиці, тій самій, де пахло смаженою картоплею, тютюном і відчуттям вічної втоми.
Ірина не питала, на кого оформлене житло. Не тому, що їй було все одно, а тому, що тоді їй здавалося: якщо сім’я, то разом, значить, і документи разом. А виявилося, що не зовсім так. Розлучення не звалилося з неба, воно назрівало роками, як вода, що крапля за краплею точить камінь.
Останнім поштовхом стала звичайна, майже буденна фраза. Того дня Ірина затрималася на роботі, була на нараді, а потім допомагала колезі, якій раптом стало зле. Коли увійшла до квартири, хотілося просто поставити сумку, зняти пальто і на хвилинку сісти.
Вона зайшла на кухню. Олексій сидів за столом і бездумно гортав стрічку в телефоні.
— Щось ти зачастила затримуватися, — кинув він, навіть не подивившись на неї.
— А ти б у поліклініці попрацював, — сказала Ірина тихо, — побачив би, як це.
Олексій підвів голову, примружився так, немов збирався читати їй нотацію.
— Думаєш, я не знаю, що у вас там? Баби цілими днями язиками чешуть, чай п’ють. Не розповідай мені казок.
Зазвичай після таких фраз наставала тиша. Кожен ішов у свій куток, і вечір минав у холодному мовчанні. Але цього разу він не зупинився.
— Гаразд, досить. Завтра подаємо на розлучення.
Ірина спочатку навіть не зрозуміла слів.
— У якому сенсі «подаємо»?
— У прямому, — сказав він, знизуючи плечима, наче йшлося про купівлю хліба. — Я втомився. Жити з тобою — одне скиглення. Ні радості, ні користі. І взагалі, — він криво посміхнувся, — у мене інша жінка. Не твоє діло хто. Тож збирай речі та їдь. Мирно розійдемося. А якщо почнеш скандалити — сама знаєш, чим це закінчиться.
Слова не ранили гостро. Вони немов падали всередину важкими каменями, і там уже бракувало місця.
— І куди, по-твоєму, я маю піти? — запитала вона тихо.
— Мені все одно. До подруги, до сусідки. Квартира моя, я за неї плачу. Не збираюся залишати тобі свого.
Ірина відчула, як до горла підступає щось гаряче. Не сльози, а образа, яка довго сиділа всередині і нарешті прорвалася.
— Своє? Ми ж разом брали кредит. Продавали мамину і татову квартиру.
Олексій відкинувся на спинку стільця.
— Твоя мамина і татова давно в минулому. Документи на цю — на мені. Ти сама все підписувала. Забула?..
