У неї перед очима, як на долоні, спливли ті дні. Нотаріуси, поспіх. Його слова: «тут усе стандартно». Але саме це «стандартно» і виявилося найнебезпечнішим.
Через три тижні Ірина справді стояла на сходовому майданчику з однією сумкою в руках. Вона навіть не одразу повірила, що це відбувається з нею так швидко, так буденно, без жодного пояснення чи хоча б вибачення.
У тій сумці було небагато. Дві сукні, кілька улюблених блузок, старий теплий плед, який вона брала з батьківського дому, та кілька маминих фотографій, які потайки витягла з рамок, доки Олексій не бачив. Коли двері за її спиною зачинилися, цей звук немов поставив жирну крапку.
Вона постояла мить, ніби перевіряючи, чи не покличе її хтось назад, але у квартирі панувала тиша, й Ірина повільно спустилася сходами вниз. На вулиці було сиро. Дрібний колючий сніг падав так, ніби хтось просіював його через сито.
Ірина довго стояла біля під’їзду, вдивляючись у знайомі вікна. Там, зовсім недавно, на столі у неї парувала чашка чаю, а тепер усе це вже не мало до неї жодного стосунку. Вона зітхнула і попрямувала до зупинки, не маючи жодного уявлення, що робити далі.
Перші дві ночі вона провела у колеги Оксани. Та не розпитувала, не дорікала, просто поставила чайник і звеліла лягати спати. Лише тихенько бурмотіла: «Ну що за мужики пішли».
На третій день Ірина прокинулася раніше, ніж звичайно. У кімнаті було тихо, навіть трохи прохолодно. Вона сіла на край дивана, глянула на свою сумку і раптом так ясно згадала той старий конверт, який колись дав їй батько.
У голові немов пролунав його голос: «Якщо щось трапиться, доню, не шукай допомоги у людей, йди до банку з тією карткою».
Ірина розстебнула сумку і почала швидко перебирати речі, хоча сама розуміла, що конверта тут бути не може. Вона згадала, як вони з Олексієм переїжджали з батьківської квартири. Частину речей викинули, частину забрали родичі чоловіка. Стало холодно від думки, що конверт могли просто викинути разом зі старими паперами.
Але раптом вона згадала інше. Десь рік тому, перебираючи речі, вона тримала в руках якийсь старий конверт і, щоб не загубити, переклала його в іншу сумку. Цей спогад немов повернув їй сили.
Ірина схопила дорожню сумку, відігнула підкладку і пальцями намацала маленьку кишеню. Там уже лежало з десяток дрібниць — старі чеки, магнітик з моря і тонкий білий конверт. Пальці тремтіли, коли вона його відкривала.
Картка була на місці: біла, проста, без жодних позначок. Усередині лежав листок із почерком її тата. Назва банку, номер картки, чотиризначний код.
Ірина довго сиділа на краєчку дивана, стискаючи картку в руках. Потім тихо сказала:
— Гаразд, тату. Спробуємо. Гірше вже точно не буде.
Банк був у центрі, в районі, де вона колись жила з батьками. Ірина не була там кілька років, тому, коли вийшла з маршрутки, все здалося водночас знайомим і далеким. Вулиці, які колись здавалися повними життя, тепер виглядали спокійнішими, немов вицвіли.
Відділення банку зустріло її автоматичними дверима, блиском металу і тихим гулом голосів. Вона взяла талон, сіла біля стіни й обхопила руками сумку. Усередині все стискалося. Їй було страшно не лише від того, що покаже рахунок, а й від сорому, що там взагалі нічого не виявиться, і весь цей шлях буде марним. «Зараз скажуть: залишок 53 гривні», — промайнуло в голові.
Номер висвітився швидко, Ірина підійшла до віконця. За столом сидів чоловік літнього віку з акуратною сивиною та спокійним поглядом. На табличці значилося: «Леонід Петрович, головний спеціаліст».
— Добрий день, — тихо сказала Ірина. — У мене стара картка. Хочу дізнатися, чи активна вона ще і що там узагалі є.
Вона простягнула картку. Леонід Петрович уважно розглянув її, перевернув, підняв на Ірину очі й сказав:
— Документ, що посвідчує особу. Будь ласка.
Ірина поклала паспорт на стіл. Документ сам розкрився на потрібній сторінці, і Леонід Петрович уважно звірив фото та дані. Потім він почав щось вводити в комп’ютер, а вона стояла навпроти, відчуваючи, як уздовж спини пробігає холод. У такі моменти їй завжди здавалося, що на ній зараз поставлять якийсь штамп: «недалека, не розбирається у своїх справах». Вона й сама соромилася того, що стільки років навіть не згадувала про картку.
Поки співробітник друкував, Ірина ловила себе на тому, що стискає пальці в кулак, хоча намагалася виглядати спокійною. Але раптом вираз обличчя Леоніда Петровича змінилося. Він насупив брови, нахилився ближче до екрана, знову перевірив паспорт і картку, клацнув мишкою, відкриваючи ще одне вікно. Його обличчя зблідло так, що Ірина подумала: «Ну все, або картка заблокована, або якийсь борг висить»…
