Він підвівся, і в голосі з’явилася напруженість.
— Світлано!.. — почав він, але тут же виправився. — Прошу вибачення, Ірино Миколаївно?
— Так, — відповіла вона, намагаючись не показувати хвилювання.
— Прошу вас пройти до отого кабінету, — він кивнув на двері з табличкою «Консультації». — Потрібно обговорити деякі моменти.
Серце в Ірини вдарило так, що вона навіть відчула відлуння у скронях.
— Щось не так? — тихо запитала вона.
— Якраз навпаки, — сказав він м’яко, але якось дуже серйозно.
Вони перейшли до маленького кабінету. Всередині було непримітно: два стільці, стіл, комп’ютер і календар із фотографією лісу на стіні. Леонід Петрович зачинив двері, сів навпроти і кілька секунд просто дивився на Ірину, немов намагався щось пригадати.
— Скажіть, будь ласка, — почав він обережно. — Ви донька Миколи Івановича? — і назвав її дівоче прізвище.
Ірина завмерла на мить, а потім кивнула.
— Так. Ви… Ви знали мого тата?
— Трохи, — ледь посміхнувся він. — Він багато років був клієнтом нашого відділення. Людина спокійна, небагатослівна, але таких людей запам’ятовуєш.
Він розвернув монітор до неї й сказав:
— Ірино Миколаївно, вам варто це побачити.
На екрані висвітився баланс. Спочатку це виглядало просто як набір цифр. Але коли її погляд уловив кількість нулів, пальці самі собою вчепилися в край стільця.
— Це, напевно, помилка, — прошепотіла вона.
Леонід Петрович негативно похитав головою.
— Ні, все правильно.
Він вимовив суму вже словами, повільно, чітко, так, ніби боявся, що вона не почує чи не повірить.
— Рахунок відкрито 15 років тому. Власницею з першого дня є ви. Поповнення надходили кілька років поспіль. Основна сума внесена приблизно 10 років тому. Після цього — лише нарахування відсотків.
Ірина дивилася на екран і намагалася пригадати хоч якусь розмову з батьком, де звучала б цифра, хоча б віддалено схожа на ту, що світилася перед її очима. Але пам’ять мовчала. Ні натяку, ні півслова. Усе їхнє життя з татом складалося з простих побутових фраз: як минув день, чи купити хліба, чи зателефонувати родичам. Він ніколи не говорив про гроші так, ніби вони мають якесь значення.
— Але я ж… — невпевнено почала вона. — Я ніколи нічого не клала на цей рахунок.
— І не повинні були, — тихо відповів Леонід Петрович, уважно стежачи за її реакцією. — Це робив ваш батько.
Він клацнув мишкою, відкрив інший файл, зсунув окуляри нижче.
— Крім того, — продовжив він, — у нашому депозитарії зберігається конверт на ваше ім’я. Є спеціальна позначка: відкрити лише у присутності власниці під час першого звернення.
Він підвівся, але перед тим як вийти, ніби вагався, чи варто залишати її саму.
— Якщо бажаєте, я принесу його зараз.
Ірина лише кивнула. Голос пропав, у роті пересохло, а пальці чомусь замерзли, хоча в кабінеті було тепло.
Поки він виходив, вона сиділа нерухомо, опустивши руки на коліна. І в одну мить у голові немов хтось увімкнув старий діапроєктор. Батько повертається додому пізно, злегка кульгаючи після довгого робочого дня, знімає пальто і завжди кладе ключі на ту саму полицю. Сідає біля вікна, дивиться кудись у темряву двору, мовчить так довго, що час немов стоїть. І її дитячий голос: «Тату, ти втомився?» А він посміхається краєчком губ і говорить свою улюблену фразу: «Не хвилюйся, доню, все не так погано, як здається».
Ірина сиділа і думала: «Та що в нього могло бути? Він же жив скромно, ні машини, ні дорогих речей. Та й робота звичайна, з чого там відкладати такі гроші?»
Через кілька хвилин двері відчинилися. Леонід Петрович зайшов, тримаючи в руках товстий, важкий конверт. Папір був пожовклим по краях, але підпис — акуратний, рівний, такий знайомий, немов світився. На ньому було написано: «Ірині Миколаївні від батька».
— Хочете, я почекаю в коридорі? — запитав він м’яко. — Чи відкрити при мені?
Ірина вдихнула глибоко, вдих вийшов рваним.
— Будь ласка, залишіться. Я не хочу бути одна…
