Її пальці трохи тремтіли, коли вона розривала край конверта. Ножиць не було, та й вони б зараз не допомогли — руки слухалися погано. Усередині було кілька аркушів. Перший — офіційна заява. Десять років тому Микола Іванович відкрив вклад на ім’я доньки. Повне право користуватися коштами лише у неї. Жодних сторонніх осіб, ані слова про дружину, родичів чи тим більше чоловіка.
Ірина ковтнула повітря, немов відчеплювала від себе щось липке. За заявою лежав лист, написаний знайомим почерком. Трохи нерівним, але рідним до болю. Вона прочитала перші рядки, і серце немов зробило паузу.
«Доню, якщо ти читаєш це, значить, у мене вже немає можливості пояснити все особисто».
Грудна клітка немов стала тісною. Його слова були простими, зовсім без пафосу, без емоційної надмірності. Він, як завжди, говорив коротко і по суті. Частину грошей він відкладав ще з тих часів, коли мав свою справу. Частина — від продажу старого цеху. Жити багато він ніколи не хотів. Хотів лише, щоб у доньки був запас, коли життя повернеться не так, як мріялося. Далі — те, що вона читала, ковтаючи кожну фразу, так, ніби це останні слова людини, яку вже ніколи не обіймеш.
«Я знаю тебе, доню. Ти терпиш зайве, занадто довіряєш людям. Тому я оформив цю картку на твоє ім’я і нікому про неї не сказав. Якщо трапиться біда, витрать гроші не на те, щоб триматися за тих, хто тебе не цінує, а на те, щоб почати своє життя. Купи житло, будь спокійна. Живи для себе. З любов’ю, Тато».
Букви розмилися. Ірина міцно заплющила очі, але сльози все одно виступили — гарячі, тихі, беззахисні. Леонід Петрович делікатно відвів погляд, даючи їй кілька хвилин. У кабінеті стояла така тиша, що чутно було, як у коридорі хтось клацає ручкою по стільниці.
Коли Ірина обережно витерла очі, він сказав:
— Є ще один документ. Здається, ваш батько був дуже передбачливою людиною.
Він простягнув їй наступний аркуш, і Ірина одразу відчула, що руки знову стають холодними. На папері була копія давнього договору купівлі-продажу тієї самої батьківської квартири в центрі міста, де вона виросла. Навпроти графи «покупець» стояло незнайоме прізвище, а нижче чорним по білому було зазначено, що частина коштів від продажу переведена саме на її рахунок — той, про існування якого вона вже майже забула. Під документом був ще один рядок — контакт юридичної фірми, до якої батько просив звертатися у разі будь-яких питань.
Усе це виглядало настільки продумано, немов він знав наперед кожен її крок і кожен можливий удар долі.
— У нашій базі є позначка, що ваш батько просив рекомендувати цього адвоката, якщо коли-небудь виникне необхідність. І, наскільки мені відомо, він досі працює.
Ірина кілька секунд просто дивилася на текст перед собою. Здавалося, що букви розпливаються, а в голові знову звучав звук дверей, що зачинилися, коли вона виходила з квартири Олексія. Його голос, різкий і холодний: «Квартира моя, ти все підписувала». І голос свекрухи з образою в кожному слові: «Нам нічого не дісталося. Все твоє, значить, і зобов’язана». Тоді це звучало як вирок, а тепер — ніби хтось нарешті увімкнув світло.
— Скажіть, — тихо перепитала вона, — він міг дізнатися про цей рахунок?
— Тільки якщо ви самі про нього говорили або давали доступ до інтернет-банкінгу. Формально рахунок належить тільки вам. Хоча… — він замислився, обережно добираючи слова. — При продажу квартири він міг звернути увагу, що частина грошей до вас не надійшла готівкою, але це не означає, що він знав про сам рахунок.
Ірина стиснула губи.
— Тому він так упевнено мене вигнав, — повільно сказала вона. — Думав, що я піду куди доведеться. Просто не врахував, що я дещо пам’ятаю.
Вона встала, притримуючи сумку, яка все важче висіла на плечі.
— Дякую вам. Я сьогодні нічого чіпати не буду. Потрібно трохи часу, щоб усвідомити все.
— Звісно, — кивнув він. — Рахунок ваш і гроші теж ваші. Вони нікуди не зникнуть. І дозвольте скажу як людина: не поспішайте комусь довіряти. Ви вже самі переконалися, що не всі навколо бажають нам добра.
Ірина вперше за довгий час ледь посміхнулася.
— Не хвилюйтеся. Зараз я хіба що ключ від поштової скриньки довірила б комусь.
Увечері вона сиділа на дивані в Оксани. Будинок подруги був невеликим, але теплим, з м’яким світлом лампи та запахом щойно завареного чаю. Оксана поставила перед нею чашку, бутерброди, але не квапила розмовою, даючи їй можливість просто посидіти мовчки.
— Ну, — обережно промовила вона, коли тиша стала занадто довгою, — все настільки погано?..
