Ірина потерла долонями обличчя.
— Усе настільки добре, що я досі не можу повірити, — сказала вона і тихо видихнула. — Мене аж трясе.
І вона почала розповідати. Не про кількість грошей, не про цифри, а про сам факт: татову картку, конверт, лист, який пробив її наскрізь, і банкіра, який говорив з нею так, немов знав її 20 років.
Оксана слухала уважно, іноді хитаючи головою.
— Оце так! От чесно! Твій тато молодець! Так усе продумати! Ну, просто як у кіно! Я все думала, що живемо просто, нічого особливого. А виявилося, він бачив куди далі, ніж я.
Подруга трохи помовчала, а потім запитала те, що неминуче висіло в повітрі:
— І що ти тепер будеш робити з цими грошима?
Ірина подивилася у вікно. За склом повільно кружляли самотні сніжинки, і світло ліхтаря робило їх такими м’якими, ніби вони падали не на холодний асфальт, а на якусь теплу ковдру. Вона тихо зітхнула.
— Для початку перестану думати про себе як про людину, яку виставили на вулицю, — сказала вона задумливо. — Потім знайду того адвоката, про якого тато написав у листі. Хочу зрозуміти, що можна зробити з тією квартирою, з якої мене так легко випхали. А далі, можливо, куплю собі маленький будиночок. Не розкіш, але свій, щоб не боятися кожного стуку дверей.
Кілька днів вона ходила з цією думкою, немов обережно приміряла її на себе. І ось одного ранку стояла перед дверима юридичної фірми, адреса якої була прописана в татових документах.
Усередині її зустрів чоловік років 60-ти з добрим поглядом і товстими окулярами в металевій оправі. Він представився:
— Петро Михайлович. Сідайте, будь ласка. Розповідайте по порядку.
Ірина виклала коротку історію, без емоцій, просто як є. Він уважно слухав, гортав папери, іноді зупинявся і стукав ручкою по столу, немов перевіряв якусь свою внутрішню логіку.
— Ваш батько був дуже серйозною людиною, — сказав він нарешті. — Подивіться, як усе продумано: документи чіткі, акуратні, жодної плутанини.
Від одних цих слів Ірині стало тепліше, немов її батько знову сидів поруч, спокійний, уважний, упевнений у своїх рішеннях.
— Ситуація у вас, Ірино Миколаївно, непроста. Щодо квартири, де ви зараз не живете. Ви кажете, що брали участь в оформленні, але точно не пам’ятаєте, що саме підписували.
— Тоді було важко, — тихо сказала вона. — Батьки померли один за одним, переїзд, робота, а Олексій усе робив сам і казав, що без нього я заплутаюся.
— Буває, — кивнув він. — Тоді зробимо так. Ви підпишете довіреність, і я отримаю всі копії документів щодо вашої колишньої квартири. Тоді точно скажу, що й на кого оформлено. Навіть якщо квартира записана повністю на нього, факт того, що частина грошей від продажу батьківської квартири пішла саме з вашого рахунку, може бути важливим. Ви вже не стоїте біля розбитого корита, як дехто хотів, щоб ви про себе думали.
Ірина подивилася на рівні стопки документів, що лежали на його столі.
— Я не хочу мстити, — сказала вона спокійно. — Не хочу судів за килими й каструлі. Просто не хочу жити так, як жила.
Петро Михайлович уважно подивився їй в очі, довше, ніж потрібно для простої розмови.
— Це правильна позиція, — сказав він нарешті. — Ми діятимемо тихо, без гучних сцен. Але свої права ви захищати маєте повне право. І, здається, ваш батько саме на таку вашу силу й розраховував.
Минув місяць, перш ніж усі документи були зібрані. Виявилося, що квартира справді оформлена лише на Олексія. Ірина в паперах значилася лише як дружина, що дала згоду. Але був важливий штрих. Початковий внесок при купівлі складався, зокрема, з грошей, переведених з її особистого рахунку. Це підтверджували банківські документи. Олексій використав ці кошти, не сказавши їй ані слова….
