— Ми можемо добитися компенсації, — пояснив адвокат. — Можливо, не повної, але достатньої, щоб ви не залишилися ні з чим.
— Я вже й так пішла з однією сумкою, — тихо посміхнулася Ірина. — Я хочу не грошей. Хочу, щоб він зрозумів, що я не беззахисна.
Петро Михайлович усміхнувся по-батьківськи.
— Повірте, коли він дізнається про ваш рахунок та всі документи, зрозуміє дуже швидко.
Зустріч відбулася зовсім не так, як у фільмах. Ніхто не кричав, не бігав по під’їзду, не грюкав дверима. Ірина прийшла до колишнього дому не сама. Поруч були адвокат і судовий виконавець. Надворі був прохолодний буденний ранок. Олексій відчинив двері у спортивних штанах, ще заспаний. За його плечем майнула знайома постать свекрухи, яка одразу примружила очі.
— Що ти тут робиш? — роздратовано кинув він. — Ми ж усе вирішили!
Петро Михайлович представився, дістав із папки документи й спокійно, майже буденно сказав:
— Не хвилюйтеся. Ірина Миколаївна має повне право вимагати компенсації тих коштів, які були вкладені в цю квартиру. Ми пропонуємо вирішити питання по-людськи, без сварок і довгих розглядів. Інакше всім нам доведеться пройти довгий судовий шлях.
Спочатку Олексій зневажливо хмикнув і навіть голосно розсміявся, немов почув якийсь дурний жарт. Але сміх обірвався так само раптово, як і почався, щойно він побачив знайомі банківські печатки та підписи.
— Які ще батьківські гроші?! — різко зірвався він. — Він їй нічого не залишив! Взагалі нічого!
— Навпаки: і залишив, і подбав, і, до речі, зовсім немаленьку суму. А ви, Олексію Андрійовичу, користувалися цими грошима, не сказавши Ірині Миколаївні ані слова!
Свекруха одразу підскочила, ніби хтось смикнув її за ниточку.
— Та брешете ви все! Якби в неї щось було, вона б уже десять разів усім розповіла!
Ірина стояла на порозі, навіть не переступаючи всередину. Усе в цій квартирі стало чужим. Колись вона ходила тут навшпиньках, боялася вранці грюкнути шафою, носила обіди, лагодила полички. А зараз — просто стіни. Просто приміщення, де вона більше не хотіла навіть води налити.
— Я не прийшла вас виганяти, — тихо сказала вона, дивлячись прямо на Олексія. — Живіть собі, як жили. Я хочу лише одного: щоб ви компенсували те, що колись взяли і навіть не задумалися, що це були не ваші гроші.
Саме ці спокійні, без жодної різкості слова вдарили по самолюбству Олексія болючіше, ніж будь-які крики. Вона не благала, не сварилася, не виправдовувалася. Просто сказала: «поверніть». І він не знайшов, що відповісти.
Переговори тягнулися кілька днів. Кожен намагався довести своє. Підключилися нові юристи, приходили листи, уточнення, дзвінки. Зрештою Олексій вирішив не ризикувати судом і погодився компенсувати частину вартості квартири. Суму він перевів чималу — ту, що юридично справді була пов’язана зі вкладом Ірини…
